Права жінок у трудовому законодавстві України

14 Mar 2019
Прес-служба
8708

Конституція України закріпила рівність прав жінки і чоловіка. Разом з тим, трудове законодавство, враховуючи фізіологічні особливості організму жінки, інтереси охорони материнства і дитинства, встановлює спеціальні норми, що стосуються охорони праці та здоров’я жінок. Сьогодні багато жінок, які працюють, не знають усіх своїх трудових прав, що сприяє порушенням з боку роботодавців.

Глава 12 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП) визначає норми, які регулюють працю жінок. У главі визначені основні права та встановлені обмеження, за якими забороняється застосування праці жінок.

У статті 174 КЗпП та статті 10 Закону України «Про охорону праці» забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню), а також застосування праці із залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Статтею 153 КЗпП передбачено, що на всіх підприємствах, в установах та організаціях мають бути створені безпечні та нешкідливі умови праці. Обов’язки роботодавця щодо організації та функціонування системи охорони праці на підприємстві визначені ст. 13 Закону України «Про охорону праці». При цьому підприємство самостійно здійснює витрати на охорону праці та несе безпосередню відповідальність за порушення вимог законодавства.

Законодавством також визначений ряд інших обмежень і пільг у роботі, які гарантуються жінкам.

Прийом на роботу

Відповідно до статті 184 КЗпП України заборонено відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з причин, пов’язаних із вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям – з наявністю дитини віком до 14 років або дитини з інвалідністю. Відмова у прийнятті на роботу визначених категорій жінок можлива, тільки якщо вона є обґрунтованою. У такому разі роботодавець зобов’язаний повідомити їм у письмовій формі причину відмови.

Враховуючи вимоги ч. 3 ст. 26 КЗпП України заборонено встановлювати випробувальний термін при прийнятті на роботу вагітним жінкам, а також одиноким матерям, що мають дитину віком до 14 років або дитину з інвалідністю.

Обмеження щодо використання праці жінок

Законодавство України забороняє залучати жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них норми (ч.2 ст. 174 КЗпП, ст. 10 Закону «Про охорону праці»). Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками встановлені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10.12.93 № 241.

Згідно з вищевказаним наказом встановлено такі норми:

- підіймання і переміщення вантажів при чергуванні з іншою роботою (до 2 разів на годину) – 10 кілограм;

- підіймання і переміщення вантажів постійно протягом робочої зміни – 7 кілограм.

Сумарна вага вантажу, яка переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати:

- 350 кілограм – з робочої поверхні;

- 175 кілограм – з підлоги.

Також існують обмеження у залучені праці жінок у нічний час, наднормових робіт і роботи у вихідні дні, та у випадку догляду за малолітньою дитиною та дитиною з інвалідністю.

Стаття 175 КЗпП передбачає, що до робіт у нічний час жінки не залучаються, окрім тих галузей народного господарства, де це викликано особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Дане обмеження не поширюється на підприємства, де зайняті тільки члени однієї сім’ї.

До робіт у нічний час, до наднормових робіт і роботи у вихідні дні, а також направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3-ох років заборонене нормами статей 55, 63 і 176 КЗпП.

Залучення до понаднормових робіт, або направлення у відрядження жінок, які мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей з інвалідністю, можливе тільки за їх згодою –  частина 3 статті 63 та стаття 177 КЗпП.

Тривалість робочого часу жінок

Для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, може запроваджуватися за рахунок власних коштів суб’єктів господарювання скорочена тривалість робочого часу (ч. 3 ст. 51 КЗпП). Відповідно до ст. 56 КЗпП за угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватися (як при вступі на роботу, так і в період роботи) неповний робочий час у вигляді: неповного робочого дня; неповного робочого тижня; поєднання неповного робочого дня і неповного робочого тижня.

В обов’язковому порядку на прохання працівника неповний робочий час встановлюється для вагітних жінок, жінок, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, зокрема таку, яка перебуває під їх опікуванням, а також для догляду за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку.

Пільги у роботі

Згідно з ч. 1 та ч. 3 статті 178 КЗпП, переведення на легшу роботу мають право вагітні жінки, а також у жінки, що мають дітей віком до трьох років. Вагітним жінкам, відповідно до медичного висновку, знижуються норми виробітку, норми обслуговування, або вони переводяться на іншу роботу,яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, а жінки, які мають дітей віком до трьох років, у разі неможливості виконання попередньої роботи, переводяться на іншу роботу до досягнення дитиною віку трьох років. При цьому зарплата зберігається на рівні не нижче середнього заробітку за попередньою роботою.

Важливим також є і те, що до часу вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні, за рахунок підприємства, установи, організації (частина 2 статті 178 КЗпП).

Згідно з ч. 4 статті 178 КЗпП - якщо зарплата  переведених осіб на легші роботи є вищою, ніж та, яку вони одержували до переведення, їм виплачується фактичний заробіток.

Відповідно до статті 183 КЗпП, жінкам надаються перерви для годування дитини. Так жінкам, які мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини. Тривалість перерви становить не менше тридцяти хвилин не рідше ніж через три години. У разі наявності у жінки, двох і більше грудних дітей тривалість перерви становить не менше години. Строки і порядок надання перерв установлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації і з врахуванням бажання матері. Час перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком.

Окремо слід зазначити і те, що статтею 185 КЗпП України передбачено, що у разі потреби роботодавець повинен видавати вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до 14 років або дітей з інвалідністю, путівки до санаторіїв і будинків відпочинку безкоштовно або на пільгових умовах, а також надавати їм матеріальну допомогу. Порядок надання таких пільг і гарантій установлюється колективним договором підприємства.

Особливості надання відпусток

Відповідно до ч. 1 і 2 ст. 179 КЗпП, ч. 1 ст. 17 і ч. 1 ст. 20 Закону України «Про відпустки» вагітним жінкам на підставі медичного висновку надають оплачувану відпустку у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох або більше дітей і в разі ускладнених пологів – 70) календарних днів після пологів.

Тривалість вказаної відпустки обчислюється сумарно і складає 126 календарних днів (140 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей і в разі ускладнених пологів). Її надають жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

За бажанням жінки їй надають відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Підприємства можуть за рахунок власних коштів надавати жінкам частково оплачувану відпустку і відпустку без збереження заробітної плати для догляду за дитиною більшої тривалості (ч. 3 і 4 ст. 179 КЗпП, ст. 18 Закону України «Про відпустки»).

Жінок, що мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконувати колишню роботу переводять на іншу роботу зі збереженням середнього заробітку за попереднім місцем роботи на строк до досягнення дитиною 3 років. Підставою для такого переведення можуть слугувати як медичний висновок, так і інші об’єктивні дані, що свідчать про неможливість виконання колишньої роботи (згідно з ч.3 ст.178 КЗпП України).

При цьому слід врахувати, що тимчасове переведення таких жінок на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, можливе виключно з їх згоди (ч. 3 ст. 33 КЗпП).

У випадку якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов’язковому порядку надають відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, вказаною в медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною 6-річного віку (ч. 6 ст. 179 КЗпП, п. 3 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки»).

За бажанням жінки в період її перебування у відпустці для догляду за дитиною вона може працювати на умовах неповного робочого часу або вдома (ч. 8 ст. 179 КЗпП, ч. 4 ст. 18 Закону України «Про відпустки»).

У разі надання жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами роботодавець зобов’язаний за заявою жінки приєднати до неї щорічні основну і додаткову відпустки незалежно від тривалості її роботи на цьому підприємстві в поточному робочому році (ст. 180 КЗпП, ч. 2 ст. 20 Закону України «Про відпустки»).

Перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, жінка, яка має двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю, одинока мати, що виховує дитину без батька, має право йти в щорічні відпустки за бажанням у слушний для неї час (ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

Жінці, яка всиновила новонароджену дитину безпосередньо з пологового будинку, надають відпустку з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) відповідно до ч. 1 ст. 182 КЗпП, ч. 2 ст. 17 Закону України «Про відпустки».

Жінці, яка всиновила дитину старше трьох років з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківської опіки, надають одноразову оплачувану відпустку у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набуття законної чинності рішенням про всиновлення дитини (ч. 2 ст. 182 КЗпП, ст. 181 Закону України «Про відпустки»).

Варто зазначити, що жінка має право на таку відпустку, якщо заява на її надання надійшла не пізніше за 3 місяці з дня набуття законної сили рішенням про всиновлення дитини.

Жінці, яка всиновила дитину (чи одночасно двох і більше дітей), надають відпустку для догляду за такою дитиною до досягнення нею віку 3 (6) років (ч. 3 ст. 182 КЗпП, ст. 18 Закону України «Про відпустки»).

Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину-інваліда, або яка всиновила дитину, матері інваліда з дитинства підгрупи А І групи, одинокій матері надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів. За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не повинна перевищувати 17 календарних днів (ст. 182-1 КЗпП, ст. 19 Закону України «Про відпустки»).

За бажанням жінки їй надають відпустку для догляду за дитиною до досягнення нею 3-річного віку що передбачено частиною 3, 4 статті 179 КЗпП та статті 18 Закону України «Про відпустки». Також, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов’язковому порядку може бути продовжена відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, яка визначена у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною 6-ти років – частина 6 ст. 179 КЗпП та пункт 3 частини 1 ст. 25 Закону України «Про відпустки».

За матеріалами:  minjust.gov.ua

Управління Держпраці у Черкаській області закликає роботодавців і працівників неухильно дотримуватися вимог трудового законодавства.

Шановні працівники!

Для реалізації своїх трудових прав Ви повинні вимагати від роботодавця легального оформлення трудових відносин через укладання трудового договору. У разі відмови роботодавця кожен громадянин має право звернутися до компетентних державних органів з метою захисту своїх конституційних прав.